UGM-73 Poseidon
| «Посейдон» UGM-73 Poseidon | |
|---|---|
 Пуск ракети з ПЧАРБ USS Ulysses S. Grant (SSBN-631) у травні 1979 | |
| Тип | Балістична ракета підводних човнів |
| Походження | Сполучені Штати |
| Історія використання | |
| На озброєнні | березень 1971 |
| Оператори |  США |
| Історія виробництва | |
| Розробник | Lockheed |
| Розроблено | 1963—1971, 16 серпня 1968 |
| Виробник | Lockheed Martin |
| Вартість одиниці | 1 985$[1] |
| Виготовлена кількість | близько 620 |
| Характеристики | |
| Боєголовка | 10-14 боєголовок W68 40 кт кожна |
Операційна дальність | 4 600 км |
| Точність | 530[1] м |
UGM-73 Poseidon у Вікісховищі | |
UGM-73 Посейдон (англ. Poseidon) — американська двоступенева твердопаливна балістична ракета, призначена для розміщення на підводних човнах. Здатна нести ядерні боєголовки.
Починаючи з 1972 року ракети «Посейдон» замінили «Поларіс» на атомних підводних човнах США. У свою чергу, з часом їх замінили на ракети системи «Трайдент».
У 1963 році почалось вивчення можливостей створення ракети, яка б мала більший радіус дії, ніж у системи «Поларіс». Кращих характеристик можна було б досягти, якщо збільшити діаметр ракети та змінити конструкцію пускових гнізд.
Офіційним підрядником стала компанія Lockheed Missiles and Space Company.
На початку проект називався Polaris B3, однак згодом його перейменували на Poseidon C3, щоб підкреслити значні технічні відмінності від попередника. В результаті було розроблено лише одну версію системи, яка отримала офіційне найменування UGM-73A.
Перший тестовий запуск відбувся 16 серпня 1968. Потім липня по грудень 1969 було проведено ряд тестових запусків з корабля USNS Observation Island. Перший тестовий запуск з підводного човна (USS James Madison) виконали 3 серпня 1970.
Перші виготовлені ракети мали значні проблеми з надійністю різних компонентів. Зокрема довелось повертати на ремонт 3200[2] боєголовок W68. Більшість недоліків було усунуто до 1974 року.
31 березня 1971 систему почали офіційно використовувати. Нову зброю було встановлено на 31 ПЧАРБ класів «Лафаєт», «Джеймс Медісон», «Бенджамін Франклін».
Королівський флот теж розглядав можливість використання ракет «Посейдон», однак згодом англійці віддали перевагу власній модифікації системи «Поларіс», що мала назву «Chevaline».
З 1979 року ПЧАРБ почали поступово переозброювати ракетами Trident I. Після того, як договір СНО-1 вступив у дію, було остаточно виведено з експлуатації усі підводні човни, озброєні системою «Посейдон».
Всього було виготовлено близько 620 ракет. Боєголовки типу W68 використовувались лише у ракетах «Посейдон», всього їх виготовили 5250 — найбільше серед усіх різновидів БЧ[2].
Ракети мали наступні характеристики[3]:
- довжина 10,39 м
- діаметр 1,88 м
- маса 29200 кг
- швидкість польоту більше 12900 км/год
- висота польоту більше 800 км
В цілому, нові ракети були дещо товщими за своїх попередників та мали більшу масу. Радіус дії залишився тим самим (4600 км), однак зросло корисне навантаження та точність прицілювання. Також «Посейдон» міг нести боєголовки W68, що розділялись на десять[2] (за іншими даними, до 14[1]) окремих блоків індивідуального наведення.
Як і в попередній системі, ракети «Посейдон» не вмикали двигун, знаходячись у пусковому гнізді, бо це здавалось занадто небезпечним. Ракету виштовхували з човна сильно стисненим паром, і двигун починав працювати вже коли вона знаходилась на відстані більше 10 над субмариною.
- ↑ а б в Poseidon C3. Архів оригіналу за 27 грудня 2016. Процитовано 28 січня 2017.
- ↑ а б в List of all US Nuclear Bombs. Nuclear Weapons Archive.
- ↑ Lockheed UGM-73 Poseidon. Designation-Systems.Net. Архів оригіналу за 5 листопада 2012. Процитовано 28 січня 2017.